 
|
Захоплення педагогів
“Мій вчитель” Була дитиною малою, коли батьки, за руку взявши, повели мене до школи. Дивне місце!.. Дорослі приязні, всі милі Завжди усміхнені, й і вірю і не вірю тепер, Що так усе було. Тоді здавалось все інакшим: Стільці, мов велетні, Столи – ще більші, А дошка майже всюдисуща; Книжки скрізь, Літери численні в них… Тоді і гадки я не мала, Що зможу вивчитись по них. Та йшли роки… Спочатку перший, другий, Потім третій. Могла читати вже писати, І навіть почала вже мати Якісь думки свої та плани Стосовно майбуття й професій, Та вирішить все не могла. І ось, коли перевели у п’ятий, Предмет там кожен Окрема вчителька вела. Та так завзято, впевнено, затято, Що навіть розгубилась я спочатку. Та ось прийшла вона - Англійка наша. Гарна, молода, Така завжди піднесена, врочиста, Така цікава, не буденна, чесна… Із нами, як з дорослими трималась, Галиною Михайлівною звалась. Уроки наші пролітали Як за мить. А я чекала їх з таким великим нетерпінням, І так старанно готувала завдання. Вона немов відкрила інший світ - Англійська стала, як повітря необхідна, А вчитель наш постійно щось нове, цікаве, Таке, що не гасило інтерес, А, навпаки, мотивувало Й підносило бажання вчитись Ледь не до небес. У нас були не лиш уроки, А й позакласні вечори, Прогулянки до парку, там де кроки Робила я ще ближче до мети, А саме: визначитись про майбутнє, Хоча тоді не усвідомлювала ще цього. І ось, одного разу, як все зараз бачу, Була в нас тема про майбутнє Й гарну вдачу тих, Хто правильно зробив життєвий вибір. А домашнє було нам написати про своє. І щойно сіла я за нього Зробилось все таким простим та ясним (Було, як виявилось, це завдання вчасним), Ледь не проґавила свій шанс. Адже ж моє майбутнє – Школа, учні і англійська, - Все, як у вчителя мого. І я вже знала, що вчителювання – творчість, Яка не має меж, і точність Визначення їх не є можлива. За все це дякую я їй – Моїй учительці, ясній, Мов зірка, що вказала Шлях до мрії! (Колесник О.І.)
1 марта А вы и не заметили? Уже весна По улицам и паркам бродит, Деревья будит что во сне, На драку воробьёв заводит...
А вы и не заметили? Уже весна!.. Никто и не заметил, но, увы! Весна... Пусть даже на дворе метелица, Крадётся солнечным лучём она - На календарь взгляни, когда не верится. Никто и не заметил, но, увы - весна... И лишь коты заметили. Весна!!! И дружно вылезли на крыши, Орут по вечерам: "Идёт она!!! Прислушайся, и ты её шаги услышиш" Ну что? Заметили? Пришла весна!
* * * Поломали старый дом, Чьё-то счастье было в нём - Розломали и его. Вот и нету ничего. Из обломков куртичей И поломаных печей Кто-то сызнова опять Счястье будет собирать. Может и моё потом Разгромят, как этот дом, Чтобы тихо и в тепле Счастье выстроить себе.
* * * Море лижет пятки, Пальцы гладят ракушки, Солнце целует лицо. Волны катят быстро Мокрые камушки Прямо в сухой песок. Чтоб опять вернутся, В воду брось монету, Помнится кто-то сказал. Брошу меди пригоршню, И взамен на лето Море мне оставит Бронзовы загар. (Шилова О.О.)
ВІДКРИТЕ СЕРЦЕ
Присвячую однодумцям Переступивши школи високий поріг, І волею долі і вибором власним, Ти все зумів, здолав і переміг, І щиро впевнений, що це є щастя.
Зібравши до купи чесноти людські, Теренами мудрості йшов по житті. Вогник натхнення палав у душі І кликав: «Чинити добро поспіши!».
Провідник Соломонових порад І благости – учитель, Цінностей людських невтомний повелитель, В серцях дитячих розпалив цікавості вогонь, Відчув довіру і тепло беззахисних долонь.
Почесно на це витрачати життя. Тож чисте сумління, нема каяття. І варті недоспані в роздумах ночі. І дивишся чесно в дитячії очі.
Радує серце сонячний промінь, І змістом високим суєтність сповнена. Душа, як розчинене вранці вікно, Істину буття впустила давно.
Життя – то іще непрочитана книга, Творчим здійсненням краю не видно. Перейдуть в реальність невтрачені мрії. А в кожного – право на це і надії!
ЗРОЗУМІТИ Щоб душу чужую напевно До серця прийняти, зрозуміти, Розгледіти істини зерна, Зріднитись із нею умить, То треба прожити недаремно З людиною роки життя, Пізнати її потаємні Сумління і біль, каяття.
Як трохи на себе узяти Провини тягар нелегкий, То це допоможе розкрити, Пізнати, і сам ти який. І щастя наповнює серце: Підтримав, поміг, розділив! Дарунком найкращим вернеться Добро, що ти людям дарив.
УЧИСЬ Як пташка навчилась літати, А риба пірнати до дна, Так вчиться маля говорити, Вбирає науку щодня.
Розумному обрії ширше, І думає він наперед. Приймає і рішення швидше, Долає враз межі висот.
Не все уяснити можливо, Зробити не всі відкриття. Але для людини важливо Сягати висот все життя. (Терлецька Н.М.)
Калейдоскоп мого життя Промерзле сонце тихо шарудить у небі І гордовито оглядає володіння. А під тим сонцем без проблем живуть амеби, Що ніби й люди, але без ознак сумління.
На перший погляд, їх не можна розпізнати І виділити з натовпу людського, Бо інколи вони нас можуть здивувати, Нап`явши маску «цабе» видатного.
Озброївшись словами суто діловими, Одноклітинні прості організми Вживаються у ролі дуже швидко, До рук прибравши вищі механізми.
З людського маючи лише одну подобу І приховавши поривань гріховність, Вони на всіх поширюють свою хворобу, Що здатна знищити у зародку духовність.
Промерзле сонце якось розігріти треба, Щоб швидше ворушилося у небі, Щоб запалило жар у кожнім серці І щоб дотла спалило ті амеби.
••••••
Благаю, озовись до мого зболеного серця!.. Не словом, не привітом озовись, А лиш коли минаєш в натовпі людському, Відчуй мене і мовчки озирнись…
За мить єдину, нам даровану випадком, Пірну у глибину твоїх очей, Втону у хвилях, сповнених чекання З тобою не проведених ночей.
Я з погляду зумію випити до краплі Твій подив, жаль … і вічну далечінь. Ми дуже схожі, хоч і зовсім різні. І я чомусь сама, і ти один.
Я – космосу планета, ти – супутник. Ми – паралелі, як міжзоряні світи: З тобою я не перетнусь ніколи, Та поруч крокуватиму завжди.
••••••••
Дзвенить дзвінок, лунає пісня, а в грудях щось незвично тісно: змішались смуток, радість, щем, прощання капотить дощем з очей моїх здивовано-тривожних, і зупинить його я неспроможна…
Востаннє ученицею я класами пройдусь, Востаннє вдячно вчителям своїм всміхнусь. І хтозна, може, скоро повернусь?..
••••••••
Читаю подумки в очах твоїх блакитних, Таких знайомих і таких чужих, Про те, що юність наша більше не розквітне, Що вогник молодості назавжди затих.
Ми разом зустрічали й проводжали роки, Ми завжди поруч: в радості й біді. Я і тепер хвилююсь, вчувши твої кроки, Бо ми серцями юні. Але вже не молоді…
У нас з тобою разом срібло впало в коси, І вже, здається, випили печаль свою до дна. А почуття ще свіжі, як ранкові роси, П’янкі, мов келих юного і чистого вина.
Ти, як колись, приносиш мені квіти, А я, як завше, їх до серця пригортаю, Тому що знаю: ми – єдині в світі, Тому що я тебе, як і колись, кохаю…
Триптих
Освіти мене, Любове, Освіти і освяти. Дай терпіння і наснаги Путь торовану пройти.
Помолись за мене, Віро, Не дозволь упасти ниць. Відведи від мене хмари, Виведи із зла темниць.
Не покинь мене, Надіє, В круговерті самоти. Серце, скроплене сльозою, Освіти і освяти.
Бабине літо Облітає листя на твоїм обійсті, і павук нечутно килими плете. Осінь жовтокоса на твоє волосся Сипонула щедро срібло золоте.
Справи і турботи, недоспані ночі… Від очей розбіглись віку промінці, Та невтомне серце б`ється і тріпоче, І пульсує стиха жилка на руці.
Час іде невпинно і лиш ти незмінно Пораєш усюди: в хаті, у дворі. Тільки ось недавно ти була лиш мати, А тепер – бабуся нашій дітворі.
Ветерану Ось і згасла іскорка остання у очах, І не стало ще одного ветерана… Не стогнатиме в подушку більше по ночах, Не болітиме невиліковна рана.
Більш не буде виглядать весною журавлів, Не впаде сльоза травнева на медалі, Не вертатиме, утомлений, на заході з полів, Бо душа полинула у невідомі далі.
Там зустріне побратимів фронтових – Зовсім юних і стареньких, посивілих, Обізветься приязно до них І в шанобі голову прихилить…
Вас все менше й менше ходить по землі Тих, що від фашиста врятували. Найдорожче ви – життя! – віддать змогли, Щоб про вас нащадки пам’ятали. (Руденко С. М.)
|
